Як суд має оцінювати висновки судової експертизи: рішення ЄСПЛ у справі Arbuzov v. Ukraine
Рішення ЄСПЛ у справі Arbuzov v. Ukraine (2026) формує важливий орієнтир для національних судів щодо оцінки висновків експертів як доказів. Суд вказав: якщо висновок експерта може бути вирішальним для результату справи, він підлягає ретельній оцінці судом. Суд не може обмежитися його формальною згадкою або частковим аналізом – він зобов'язаний дати чітку та мотивовану оцінку ключовим висновкам експерта.
Проблема, яку виявив ЄСПЛ, – так зване «мовчазне відхилення» доказу. У цій справі суди фактично проігнорували висновок комп'ютерно-технічної експертизи, наданий позивачем на підтвердження факту публікації негативної інформації про нього. Натомість суди зосередились на другорядних питаннях, зокрема, щодо неподання позивачем до суду клопотання про призначення експертизи. ЄСПЛ підкреслив: неможливість встановити, чи дослідив суд доказ взагалі, сама по собі є порушенням статті 6 Конвенції. Отже, відсутність оцінки або формальна оцінка висновку експерта без мотивів прирівнюється до ігнорування доказу.
Окрему увагу Суд приділив доказовій основі висновку експерта. Висновок експертизи не існує ізольовано – він ґрунтується на цифрових даних, джерелах, технічних матеріалах. У цій справі суди не оцінили ні цифрову копію публікації, ні дані про домен, досліджені експертом, що ставило під сумнів повноту дослідження доказів. Таким чином, стандарт ЄСПЛ вимагає оцінювати не лише підсумкові висновки експерта, а й матеріали, на яких вони базуються.
Важливим є також підхід до процесуальних формальностей. ЄСПЛ прямо відкинув аргумент, що сторона повинна була ініціювати призначення експертизи судом, незважаючи на наявність висновку експерта, складеного за її зверненням. Той факт, що експертизу проведено за зверненням сторони, а не за ухвалою суду не звільняє суд від обов'язку оцінити його по суті.
У підсумку ЄСПЛ сформував чіткий стандарт: суди повинні надавати оцінку висновкам експертів, мотивовано приймати або відхиляти їх, аналізувати їхню доказову основу та враховувати їхній потенційно визначальний характер у справі. Будь-який формалізм або вибірковий підхід до такого доказу порушує право на справедливий суд.
"СПРАВА «АРБУЗОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»(заява № 22737/16)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
19 лютого 2026 року
...26. У цій справі Суд визнає, що питання того, чи було спірне повідомлення опубліковане на вебсайті відповідача, становило певні доказові труднощі. На момент другого кола апеляційного розгляду, коли справа повторно розглядалася по суті, спірний матеріал уже не був доступний онлайн, а відповідач — державний правоохоронний орган, який, імовірно, був у найкращому становищі для з'ясування ситуації, — ні підтвердив, ні заперечив факт публікації, стверджуючи, що не зберігає архівів своїх попередніх публікацій (див. пункт 16 вище).
28. Однак Київський апеляційний суд належним чином їх не розглянув. Хоча він поставив під сумнів допоміжний висновок експерта щодо можливості розміщення спірного матеріалу без участі адміністратора вебсайту (див. пункт 16 вище), він не надав жодної відповіді щодо висновку експерта про сам факт поширення спірної публікації на вебсайті відповідача. Аналогічно не було надано оцінки цифровій копії вебсайту та даним про право власності на домен, що були долучені до експертного висновку. За таких обставин Суд вважає неможливим встановити, чи національний суд взагалі не дослідив цей масив доказів, чи він його оцінив і відхилив і, якщо так, то з яких підстав (див. Farzaliyev v. Azerbaijan, № 29620/07, § 39, 28 травня 2020 року). Вищий спеціалізований суд також не усунув цього недоліку.
29. Суд також зазначає, що у паралельному провадженні щодо дифамації стосовно О.К. той самий відповідач визнав публікацію спірного прес-релізу, і цей факт уже був встановлений судом (див. пункти 5–8 вище). Однак у цій справі ці висновки були відхилені загальними формулюваннями та з суто формалістичних підстав (див. пункти 15–17 вище). Вбачається, що не було надано жодної судової відповіді ні на аргумент заявника про те, що обидва провадження стосувалися однієї й тієї самої публікації, ні на його посилання на статтю 61 § 3 Цивільного процесуального кодексу, яка в редакції, чинній на той час, звільняла позивачів від обов'язку доводити факт, уже встановлений у провадженні проти того самого відповідача (див. пункт 17 вище).
30. У цьому зв'язку Суд не переконаний аргументом Уряду про те, що заявник повинен був додатково клопотати про проведення експертизи, призначеної судом. Навіть якщо б заявник подав таке клопотання, це не усунуло б зазначених вище недоліків у способі, яким суди розглянули його доводи, що становить саму суть скарги заявника. Так само ці недоліки не могли бути компенсовані поданням заявником окремих позовів про дифамацію проти кожного засобу масової інформації, який повторно поширив оспорювані твердження відповідача. Відповідно, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту, раніше приєднане до розгляду по суті (див. пункти 20 і 22 вище).
31. З огляду на наведені факти Суд вважає, що національні суди не виконали свого обов'язку розглянути та надати оцінку доводам, які мали вирішальне значення для результату справи заявника.
32. Відтак Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції".
(неофіційний переклад)